Від повної невизначеності - до рішення почати все заново

Повномасштабна агресія росії зробила близько 7 млн українців біженцями. Через бойові дії внутрішні переселенці цілими родинами переїжджали з обжитих місць до більш спокійних регіонів. Для понад двох з половиною тисяч ВПО такою стала Тростянецька громада, що на Сумщині. По різному складаються долі людей, які потрапляють в цю сумну статистику переселенців - від повної невизначеності і до рішення почати все заново. На сьогодні з числа ВПО в різних галузях економіки і в бюджетній сфері офіційно працює більше пів сотні переселенців.

Тавро винуватості

В одному з сільських Цен­т­рів для вимушених пересе­ленців Тростянецької грома­ди я зустрів самітню пенсіо­нерку. Наталії Григорівні - за п`ятдесят, хоча на вигляд да­си значно більше. Вона ро­дом з До­не­ць­ка. Мала висо­ко­оплачу­вану роботу, власне житло. А після 2014-го - вона біженка. В Донецьку втра­ти­ла все.

З першого дня військового захоплення рф частини До­неч­чини у 2014 році вона не підтримувала окупаційний режим. Тому була вимушена виїхати з центру Донбасу. 

За квартирою попросила придивитись сусідку, якій від­дала ключі. Але та виявилася ярою путіністкою, яка відразу звернулася до окупа­ційної влади, вигадавши, що її су­сідка - українська агентка. То ж у жінки відразу квартиру відібрали. Як і те, що було в ній. Всі шляхи повернутися до себе додому були відрі­зані водночас. 

- Я про це намагаюсь не думати. Спочатку переїхала до Лисичанська Луганської об­ласті, де працювала сані­таркою. У 2022-му, коли по­ча­лося велика війна, я знову опинилася у зоні обстрілів і бомбардувань. Тому поїхала шукати прихисток далі. Спо­чатку перебувала на Харків­щині, де жила в кинутій хаті. Таких зараз багато. Далі пе­реїхала в Сумську область. Змінювала перебування, до­ки не поселилася у центрі для переселенців села Сол­да­тського Тростянецької гро­­мади. Дали обставлену меблями кімнатку, - розпо­ві­дає жінка. 

Вдячна вона місцевим жи­телям і владі за допомогу і підтримку. Адже скрізь для неї все незнайоме. Особли­во, коли треба виїж­д­жати в місто, відвідуючи слу­жби для оформлення до­кументів. 

Траплялося, що наража­ла­ся на неприязнь, насам­пе­ред, коли говорила, що прибула з Донецька.

- Буває, на тебе дивляться, як на винуватця того, що відбувається в Україні. А в чому я винна? Я не хочу жити під росією. Я - українка. І вже дванадцять   років по Україні блукаю, як біженка. Все по чужих кутках. А хочеться при­й­ти до своєї квартири. Лягти на своє ліжко. Витертись своїм рушником, - з сумом розповідає переселенка.

Був період, коли жінку вза­галі рятувала лише гумані­тарка, яку та отримувала від соціальної служби міської ра­ди - виплату ВПО не про­довжили, пенсію не призна­ча­ли бо її не вияви­лося в реєстрі ПФУ - в Донецьку всі дані на неї видалили.  

Багато жінці довелося поїз­дити, щоб відновити хоча б якийсь стаж. Зрозуміло, де­сятки років, коли вона працю­вала у Донецьку машиністом баштового крану, їй до стажу не увійшли: "Довідки з тієї сторони не дають", - каже пе­реселенка. Тому і не розрахо­вувала на велику пенсію. Нарахували трохи більше 3 тисяч грн. На такі гроші жити дуже важко.

Своє майбутнє переселен­ка з Донецька не уявляє. Є у неї донька, яка живе на за­ході України з сином в мале­нькій квартирі. Там місця для трьох немає. Тому поки що жінка живе в центрі для ВПО. Мріє, якщо в перспективі його перепрофілюють в будинок для престарілих, то стане першою, хто там буде жити. Хоча по великому місту сумує. 

- Для мешканки, яка до вій­ни жила в будинку на 16-му поверсі, тут все незвично. Не­має великих вулиць, просто­рих площ, автострад, супер­маркетів, тролейбусів, трам­ваїв, - розповідає жінка зі сльозами на очах.

Але долі дякує, що зна­й­шла собі надійний при­хисток в Тростянецькій громаді.

Подалі від війни

Оксана Кривонос з 11 річ­ним сином була вимушена залишити рідну Велику Пи­сарівку після того, як  одного дня окупанти безжально об­ст­ріляли центр селища, де во­на проживала.

- Коли почалася повнома­сш­табна війна, я з меншим сином виїхала до Львова. Але через три місяці, коли Сум­щину звільнили від окупантів, ми повернулися - хоча кор­дон з рф і недалеко, але вдо­ма краще. До вибухів приз­вича­їлись. Але кожного разу, коли йшла на роботу, пере­жи­вала, як там дитина сама почувається вдома, у квар­тирі на другому поверсі. Особ­ливо, як навколо бухкало. Ко­ли обстріли посильнішали, а прильоти почали вибухати зовсім поруч з нашим бу­динком, залишатися вже бу­ло дуже небезпечно, - роз­повідає пані Оксана. 

А рішення евакуюватися прийняли після однієї триво­ж­­ної ночі, коли поруч з її буди­нком прогриміло відра­зу вісім вибухів. 

Син дуже злякався. Вона теж. Своєї машини у них не бу­ло, тому сподівались тіль­ки на знайомих, у кого вона була. До ранку доси­діли, а потім почала шукати, з   виї­хати. Коли додзвони­лася до одного такого знайомого, то він вже під`їжджав до Охти­рки. Але умовила приїхати і за ними - чоловік не побоявся і вивіз їх. 

- В останні дні нашого пе­ре­бування в селищі, страх був на кожному кроці - коли сиділи у квартирі, за вікном якої все руйнується, коли виходили з будинку, а йти вулицею було моторошно. Прислухаєшся до всього, будь-який звук викликає у тебе переляк… Виїжджаю­чи, з собою ми взяли лише те, що було найважливіше і що могли втримати в руках. Я з "тривожною" валізкою, де документи, ліки, гроші, а син взяв ноутбук і підручники для школи, - розповідає далі жінка.

Оксана Вікторівна - корін­на писарівчанка. Тут народи­лася, виросла, закінчила школу, в Сумах вивчилася на швачку. Далі було заміжжя, народилося двоє дітей. Зна­йшла і улюблену роботу - 22 роки віддала справі фі­нан­сового спеціаліста у бюд­жет­ному відділі місцевої влади. Працювала і заочно вчилася у Харківському університеті економіки і фінансів.

Так і жили вони - родина,  робота, квартира в центрі селища, школа через дорогу. 

І все це перекреслила вій­на. В будинку, де жили, від вибуху керованої авіабомби повилітали вікна, двері, пот­ро­щіло й дах. Куди виїха­ти зна­ла - до старшого сина у Тростянець, який там пра­цював в правоохоронній системі. 

... Коли жінка з сином при­­їхали в Охтирку, старший син забрав їх до себе. Зго­дом до­поміг знайти і винай­ня­ти жи­т­ло - там і жили.  Влаштував­ши побут, Окса­на від­разу взя­лася за реєст­рацію, як вимушена пересе­ленка. Під час оформлення документів ВПО у відділі со­ціа­ль­ного захисту насе­лен­ня Тростяне­цької міської ради жінка от­ри­­мала для себе несподі­вану пропозицію: 

- Коли заповнювала доку­ме­нти, в моїй ан­кеті побачили, що я маю чималий стаж посадовиці місцевого самоврядування. Кажуть: "А ви б не хо­тіли працю­вати у нас? Вільна вакансія є". Прийшла додому, порадилась з дітьми, і вирі­ши­ли: спробуємо, - каже Оксана. 

Так вона і стала головним спеціалістом відділу соціа­ль­ного захисту населення  міс­цевої ради.

Непросто даються такі рі­шення людям, які втрача­ють все вдома і потрапляють у зовсім незнайому  обстанов­ку. Змінюється все - робота,  люди, помешкання. А ще - тре­ба різко розпрощатися з тим, що до цього наповнюва­ло твоє життя.

- Кілька днів не наважува­лася сказати своєму керівни­кові Великописарівської се­ли­щ­ної ради, що я переходжу на роботу в Тростянець. Але коли сказала, то за мене ті­ль­ки раділи, - каже Оксана. 

В Тростянецькій міській ра­ді та відділі соцзахисту новій колезі всі допомагали. Тому швидко ос­воїлася і з обста­но­в­кою, і колективом, і обо­в`яз­ка­ми по роботі.

- Раніше я працювала з цифрами, тепер більше ро­боти з людьми. Причому кон­тингент складається з соціа­льно незахищених осіб, тих, кому скрутно, кому потрібна допомога від держави чи місцевої влади. В тому числі і таких, як я - вимушено пере­міщених осіб. Вчитуюсь у спра­ви цих людей і бачу, як війна ускладнила життя ба­гатьом, - говорить Оксана. 

Великою радістю в цій роди­ні переселенців  стало по­вер­­нення до них котика Тимофія. Сталося це зовсім несподі­вано, коли Оксана Вікторівна їздила до себе у Велику Писарівку, щоб забрати з зруйнованої вибухами квар­тири деякі речі. Але тільки вийшла з машини на подвір`я свого розбитого дому, як підбіг до неї їх котик, який у той далекий день нічних обстрілів кудись забився від страху. 

- Коли він почув мій голос, то відразу прибіг. Яке то було щастя. Весь цей час, доки нас не було, він не втік нікуди, чекав доки ми не повер­не­мось, жив десь у дворі чи са­райчику, - розповідає Оксана. 

Не описати щасливих емо­цій від повернення домаш­нього пухнастика у Оксани Вік­торівни. Ще більшим щас­тям світився її син, коли поба­чив, з ким повернулася з поїз­дки його мама. Тепер вони знову разом. У Тростянці. З надією колись повернутися у Велику Писарівку. 

Павло Зленко.