На початку квітня цього року Президент України нагородив місто Тростянець, що на Сумщині, відзнакою - "Місто-герой України". Як сказав сам Глава держави - за те, що вистояли, не скорилися ворогу, що партизанською протидією допомогли Силам оборони прогнати окупантів. За фактом відзначення громади - тисячі змінених війною людських доль. Ми хочемо розповісти про три з них - про людей, які в мирний час нічим особливо не відрізнялись від інших, але в екстремальних умовах війни за свої вчинки перетворилися на справжніх народних героїв.
Голод. Хліб. Порятунок
Після окупації, що прийшла в Тростянець в перший день повномасштабного вторгнення під російським прапором, місто через короткий строк залишилось без світла, води і опалення. Виникла загроза голоду - хлібозавод і приватні пекарні зачинилися, майже всі магазини були розграбовані, а деякі спалені. Місто з майже двадцятьма тисячами людей опинилося заручниками окупантів і … голоду.
Але попри щоденні бойові дії один заклад в місті все ж випікав хліб - ресторан "Круглий двір". До війни тут не займалися випічкою хлібобулочних виробів - його завозили, як і інший товар. Але коли побачили, що у місті взагалі ніде було купити хліба, власник закладу 23-річний підприємець Мирослав Шило разом з батьками та командою небайдужих людей вирішили хліб пекти.
Пекарню обладнали у одному з приміщень ресторану. І вона запрацювала - цілодобово і без вихідних.
“Ми в облозі, але печемо хліб і ви можете його у нас взяти”, - ці слова з короткого відеоролика Мирослава Шила у перші дні окупації, коли ще працював інтернет, побачили тисячі тростянчан. Хто не бачив, тим інформацію передали.
Слово - "взяти" - ключове. Хліб тут не продавали. Його - роздавали безкоштовно. Поки в місті була електрика, тут випікали до 1700 буханок на добу. Коли її не стало - перейшли на старенький дизельний генератор. Продуктивність упала вдвічі, але місто без хліба не залишалося.
Чергу за хлібом тут займали ще з ночі. На ранок назбирувалося до пів тисячі людей і більше.
- Стоїмо у черзі, раптом десь неподалік вибух. Попадали всі. Коли стихало, піднімалися. Але ніхто додому не йшов. Всі хотіли отримати хоча б шматочок хліба. Їсти всім хочеться, - згадує пенсіонерка Катерина Василівна Демченко.
Хліб хоча й роздавали безкоштовно, але так, щоб вистачало на всіх. Коли випікали більше - давали по буханцю. Коли менше - по половинці чи навіть четвертинці.
- В той час на вулиці був мороз до 18 градусів, але люди стояли по 5-6 годин за половинко буханця без дріжджів, - згадує батько підприємця - Ігор Шило.
Коли закінчилось власне борошно, його можна було взяти тільки на місцевих підприємствах харчової промисловості, які на той час вже не працювали - "Ельдорадо" та шоколадній фабриці. Але щоб дістатися до них, треба було їхати через половину міста. А всі вулиці були напічкані російськими блок-постами. Довелося домовлятися з окупантами, щоб дозволили набрати запасів борошна.
- Це вже був час глибокої окупації, десь на третій тиждень. Ми за борошном їхали під їхнім наглядом і дулами російської танків, а одного нашого хлопця орки забрали в заручники, не відпускали, доки ми не повернемося, - згадує Мирослав Шило.
Втім, росіяни не просто так давали згоду на поповнення запасів борошна - самі не оминали пекарню. Заходили, тримаючи пальці на спускових гачках автоматів, забирали хліба стільки, скільки хотіли. Ніхто не сперечався, бо хто знає, що в головах тих "асвабадителей".
- Якось мені одна людина зателефонувала і каже: "Миколаївно, в пекарню зайшли орки, всіх поклали на підлогу, перестріляли всю бригаду пекарів. Ми з чоловіком дочекалися ранку і оця дорога від дому до пекарні того разу була для нас найстрашнішою, - згадує мати Мирослава - Людмила Шило.
На щастя, орки в пекарню заходили, але тільки погрожували.
За час окупації дружину та свою п`ятимісячну дитину Мирослав Шило не бачив жодного разу. Вони переїхали в сусіднє село. А він жив в пекарні, перебуваючи там з бригадою цілодобово.
Різну роботу доводилося виконувати. Разом з іншими волонтерами розносили хліб тим, хто не міг дійти самостійно через слабке здоров`я. Допомагали знайомим забирати з вулиць убитих росіянами мирних людей. Бували випадки, коли бездиханні тіла на вулицях лежали по кілька днів - орки їх не відразу дозволяли забирали, а використовували для залякування місцевого населення. Тому доводилося в темну пору пробиратися до убитих і на санчатах вивозити трупи. Мирослав згадує, що кілька разів під час таких вилазок вони потрапляли під обстріли. Падали, відлежувались, а потім знову тягли убитих, аби поховати.
На будівлі ресторану, де випікався хліб, весь час окупації висіло велике біле полотнище з намальованим посередині червоним хрестом - знак гуманності і милосердя. Після звільнення цей прапор тут залишили на пам'ять.
- Хлопці і жінки - які в окупацію пекли хліб, точно врятували не один десяток людей від голоду. Вони герої. Аби не було таких людей, як Мирослав і його товариші-сміливці, важко було б виживати сотням мешканців міста, - говорить мешканець Тростянця Сергій Шевченко, який сам в окупацію був поруч з Мирославом.
То ж, чоловік знає, про що говорить. І підписатися під його словами погодяться тисячі жителів громади.
Мінус – російський генерал
Одним з тих, хто ще наприкінці лютого 2022 року почав думати про опір окупантам був Євген - офіцер Збройних Сил України, учасник АТО, списаний в запас по інвалідності. Та бути в запасі в мирний час - це одне. А коли ворог непрохано прийшов на твою землю - тут офіцерська честь наказує брати до рук зброю.
Так як військкомат вже не діяв, мерія була порожньою, чоловік пішов до відділення поліції. Там його записали в резерв і навіть озброєння пообіцяли дати. Але на тому все і закінчилось.
І тоді чоловік вирішив, що треба цю справу брати у свої руки. Почав з пошуку зброї. На третій день окупації він пробрався до підбитого російського танку, яких на той час було немало обабіч доріг. Зняв кулемет. Чує, ще хтось лізе в танк. Гукнув - хтось відповідає: "я свій". Так вони у ворожому танку і познайомилися. Додому вже поверталися разом - Євген з трофейним кулеметом, Олексій - з АКмом.
Почали ці двоє формувати загін. Довго шукати добровольців в партизани не довелося. Інформація про офіцера запасу-АТОвця з бойовим досвідом, який збирає добровольців у загін, почала поширюватися від хати до хати.
Євген за позивним "хірург" проводив співбесіди з кожним особисто, аби зрозуміти, на якій ділянці ця чи інша людина найбільше буде корисною. Партизани ставили завдання знищувати російських солдат, виводити з ладу ворожу техніку та збирати інформацію про розташування ворога і передавати ЗСУ.
Спочатку кістяк загону сформувався з десятка бійців. Одні ходили на бойові завдання. Інші вдома готували знаряддя для знищення ворога - "коктейлі молотова", хтось був зв`язним. З часом, загін розростався. Налагодили зв'язок з Силами оборони, які партизанам передали в достатній кількості автомати, кулемети та більш серйозну зброю - гранатомети, міни.
Тактика ведення бойових дій була обрана за прикладом дій диверсійно-розвідувальної групи. Євген її називав "афганським варіантом", коли вдень ти цивільна людина, а з настанням темряви - чоловік зі зброєю. Влаштовували вуличні бої, розставляли по маршрутам руху ворожої техніки міни, самі розстрілювали з гранатометів російську техніку.
Бойові операції ретельно планували. Напади проводили "під шумок", коли в місті і без них відбувалися артобстріли. Щоб не підставляти місцеве населення, партизани робили кількакілометрові крюки заходу до місць нападу. Часто пробиралися з лісосмуг.
- Ворог навіть не підозрював, що у них під носом працює наша партизанська група. Вони вважали, що то з лісу заходять групи військ 93-ї бригади. Ми працювали так, щоб не підставити цивільних. Бо якщо б росіяни дізналися б, що проти них воюють місцеві, то відразу почалися б репресії. Їх і без цього вистачало у місті, - каже Євген.
Були серед партизан і втрати. Після однієї із успішних атак, не стало одного бійця. Максим і Сашко прикривали основну групу з кулеметом. І в бій мали вступити тільки, якщо росіянам, яких атакували, прийде додаткове підкріплення. Однак партизани успішно знищили ворожу броньовану машину, прикриття "згорнулося" і кожен пішов до себе додому. Але коли ввечері вони разом зібралися, щоб обговорити результати бойового виходу, то побачили, що Олександра серед них не було. Деталі його загибелі невідомі, але, очевидно, що повертаючись додому, він нарвався на патруль, який його і розстріляв.
Крім загону на чолі «хірурга», на Тростянеччині діяла ще одна група партизан, відома сьогодні як ДФТГ "Тростянець-1". Вони також займалися ліквідацією ворога, їхньої бойової техніки. А ще, маючи в користуванні нескладний дрон, проводили розвідки з неба, щоб вивчити і встановити місця розташування ворожих позицій. Потім передавали цю інформацію ЗСУ, коригували вогонь нашої артилерії та авіації.
Саме завдяки такій взаємодії в середині березня був нанесений потужний удар з двох байрактарів по одному з штабів російської армії, розташованому в будівлі місцевої адміністрації.
В результаті тоді було знищено дві штабні машини, в одній з яких перебував російський бойовий генерал Кочетков Кантемирівської танкової дивізії. Про цей факт є багато підтверджень як в українських, так і в іноземних медіа. В той же день після вдалої наводки партизан біля села Білка було знищено колону танків, яка мала б брати участь у наступі на Охтирку та Лебедин. Операцію росіян було зірвано. А залишок російського штабу того ж дня з Тростянця втік в іншу громаду...
За бойові звитяги 18 бійців загону територіальної оброни "Тростянець-1" нагороджені орденами "За мужність" III ступеню.
Підпільники в … спідницях
До війни Вікторія Іванова вирощувала вдома квіти і продавала їх на ринку. Тетяна Григорівна Партала - пенсіонерка, все життя працювала в промисловості і на залізниці, а у свої 76 років віддавалася домогосподарству. Коли 24 лютого 2022 року російські окупанти зайняли їхнє рідне місто Тростянець, в пам'ять цих жінок увійшли слова - "БУК", "Град", "САУ", "БМД", "БТР". Цю російську бронетехніку вони вперше побачили у вікнах своїх будинків, коли зранку в перший день великої війни по їхній вулиці Луніна проїхали ворожі колони.
На сьогодні невідомо, кому першому з цих двох жінок на той час прийшла ідея рахувати і фотографувати на телефони російську техніку, яка заходила в місто по їхній вулиці. Першим ці фото в бабусиному телефоні помітив вже дорослий її онук Валерій - в мирний час працівник місцевої районної ради. Він відразу "переформатував" бабусине захоплення на передачу таких знімків і інформації підрозділам ЗСУ. Потім він же навчив жінок розрізняти по видам російську техніку, щоб правильно її називати у повідомленнях.
- Я у щілиночку через жалюзі бачила, яка і скільки техніки рухається з вулиці Гришина. Так і знімала. А Вікторія Іванова жила вище на горі вулиці Луніна і там теж дивилася за рухом техніки. Ми розуміли, що це небезпечно. Але на вулицю не виходили, а в домі тільки свої, - розповіла Тетяна Партала.
Так жінки стали розвідницями. Вікторія Іванова напрактикувалася навіть голосом на телефон набалакувати повідомлення про розташування солдат і техніки ворога.
"Коло "Глорії" один бмп, два человека військових. На заправці два человека воєнних… Коло "Пасада" два танка… По Луніна вгору їде техніка - танки, щось з антенами… по Воровського двадцять тентованих машин і танк, дуло направлене на гаї… На вокзалі чотири гради, танок не знаю скільки, штук п`ятнадцять…" - це одна з стенограм, яка на сьогодні збереглася, записаних голосом на телефон Вікторією Івановою.
Передавати жінкам завжди було що. Все місто кишіло російськими солдатами і технікою. Наприклад, в один з днів у Тростянці перебувало за 350 одиниць різної техніки, яка на окремих вулицях стояла у три ряди. І поруч - понад дві тисяч солдат. На багатьох вулицях росіяни обладнали блок-пости, пройти які було непросто і часто небезпечно.
Щоб більше дізнатися, Вікторія Іванова часто ходила в інші мікрорайони, в центр Тростянця, а це десь біля 4 кілометрів від дому. Заходила в пекарню до Шила, де пекли хліб. Набирала не тільки собі, а й сусідам, кому було до центру не дійти. Тій же Парталі.
- Вона була дуже доброю і сміливою людиною. Ходила, не боялася. Приносила мені хліба, Якось крупу мені принесла. То ж вона мене підтримувала, - згадує Т.Г.Партала.
Тричі протягом березня 2022 року в місті організовувалися "зелені коридори" - щоб люди, хто бажав, могли виїхати з міста. Т.Г.Партала скористалася цією можливістю і виїхала.
А Вікторія Іванова залишилась і продовжувала фіксувати і передавати для ЗСУ інформацію.
13 березня чоловік бачив її востаннє. Близько 18-ї години він пішов до теплиці, а коли повернувся - дружини вдома не було. Ігор шукав її. Розповідає, що по одягу жінки, який залишився в домі, було зрозуміло, що Вікторія вийшла, як він сказав, "налегке", тобто не надовго. Скоріш за все, натрапила на російський патруль. З нею був її телефон, який очевидно і став причиною арешту жінки.
Про це можна припустити і з того факту, що буквально відразу після зникнення Вікторії Іванової, росіяни по всьому місту Тростянець влаштували повальні побудинкові обшуки. У людей відбирали телефони і ноутбуки, перевіряли в них всі фото та відео і у кого були підозрілі файли, відразу арештовували. Бували випадки, коли російські солдати навіть не перевіряли "начинку" в телефонах, а кидали мобілки у відра, поливали їх бензином і спалювали. А комп`ютери і ноутбуки проштрикували штик-ножами.
Ігор Іванов обходив всі російські блок-пости, запитував, чи не бачили таку жінку, показував фото. Росіяни повертали чоловіка додому, погрожували розстріляти.
Понад два місяці про Вікторію Іванову не було жодної інформації. Місто вже було звільнене. Рідні сподівалися, що вона жива, можливо, у полоні. Але 19 травня 2022 року, коли Вікторії мало виповнитися 53, її чоловіка по телефону викликали до поліції і попросили опізнати знайдене на хлібному елеваторі тіло жінки.
- Наш охоронець помітив, що поруч з парканом незрозуміло чому постійно гавкала собака. Підійшовши, він побачив щось схоже на людський череп, який був уже пошкоджений. Я зателефонував до поліції і сказав, що на території елеватора знаходиться потенційний труп. Через годину прибула поліція, розкопали місце, і потім знайшли тіло жінки, яка була в зеленому халаті, - розповів працівник Тростянецького елеватора Олексій Голомченко.
Ігор Іванов опізнав свою дружину по шраму на тілі та по одягу.
Указом Президента України Вікторію Іванову нагороджено орденом "За заслуги" 3 ступеня (посмертно). У неї залишився чоловік, син і онуки.
Тамара Григорівна Партала нині живе за кордоном у доньки з мрією колись повернутися додому в рідний Тростянець.
Павло Зленко.
