Валерія Охтирчанка - автор - виконавець, поетеса, заслужений діяч естрадного мистецтва України. 20 червня 2024 року вийшов шістьнадцятий сингл «Воля» від Валерії Охтирчанки, який присвятила військовослужбовцям ЦСО «А» Служби безпеки України. Співпрацює з ВІА «Незламні» Зразково – показового оркестру ЗСУ (музичні роботи «Материнська любов», «Мрія моя»). 10 квітня 2025 Охтирчанка презентувала нове музичне відео на пісню «Не цінував» та розпочала роботу над новим музичним відео на пісню «Варта правди», завдяки якій стала лауреатом премії «Смарагдова ліра» в номінації «Музика» від Державної прикордонної служби України. Прем’єра музичного відео «Варта правда» відбулась у вересні 2025 року. У грудні 2025 року, до Дня Збройних Сил України, Охтирчанка презентувала музичне відео «Вишиванка» в тексті якого поєднані усі роди військ Збройних Сил України.
- Твоє кар’єрне зростання — це про удачу чи про певні закономірні фактори? І що б ти хотіла сказати жінкам, які часто не вірять, що можуть досягти успіху в різних сферах життя?
- Моє професійне зростання як співачки – це результат щоденної праці. Це мотивація та регулярність. Це особистісні переконання та віра у справу, яку я роблю. Тому це скоріше закономірності. Якщо автор створює унікальний продукт, то рано чи пізно він буде оцінений слухачем та громадськістю. Моя творчість існує попри всі виклики, зневіру та заздрість оточення. Мені намагаються диктувати правила гри, критикуючи мою виконавську манеру та музику до моїх пісень. Але я не прагну і не намагаюся втиснутися в якісь рамки та стандарти, вигадані кимось формати. Я є творцем, мисткинею і роблю те, у що віру. Жодних вагань та сумнів – це формула успіху. У військовій академії професор філософії часто говорила: «Сумнів – то не є знання». Вона часто любила експериментувати над студентами й задавала питання: «А чи впевнені ви, що відповідь сама така, а можливо інший варіант правильний»? Але ж ви розумієте, що мова про філософію – суб’єктивне сприйняття дійсності. Багато курсантів вагалися під час обговорень та дискусій, змінювали свою точку зору при дебатах, після цього вони не могли претендувати на оцінку «відмінно». Бо сумнів – то не є знання. У мене ж є знання та усвідомлення, що таке музика, і як я її відчуваю. Тому я не зраджую себе. Багато хто з музичних редакторів, як вони себе називають, взагалі не знають, що таке симфонічній рок, бо такий напрямок музики притаманний скандинавським країнам Німеччині, Британії. Вони не розуміють, як естрадний вокал може поєднуватися із рок - музикою, не знають, що існують рок - симфонії, рок - опери. І це є лише свідченням, що вони не хочуть виходити за рамки якихось своїх стандартів та розвиватися, слухати щось нове, а лише оцінюють мою музику через призму свого бачення музичних стандартів. Але хто вигадав ці стандарти? Чому ці стандарти низькоякісні та примітивні? Нещодавно один музичний критик сказав мені: «Якщо ти замахнулася на рок, ти маєш хрипіти». Мене це примітивне бачення просто насмішило. У той же час один із підписників іноземець написав під моєю піснею «Вишиванка» коментар, що моя музика схожа на культовий гурт «Battle Beast». Це найкращий комплімент. Тому жінкам я бажаю мати сильну внутрішню опору та віру в себе.
- Що для тебе бути жінкою у воюючій країні?
- Бути жінкою у воюючій країні - це жити на перетині сили й вразливості. Це прокидатися з новинами про тривоги й водночас готувати сніданок дитині. Це писати звіти, вести заняття, творити культуру і одночасно тримати в голові, де найближче укриття. Це чекати і діяти. І сподіватися знову. В Україні жінка часто стає точкою стійкості. Вона може бути військовою, волонтеркою, психологинею, керівницею, матір’ю, партнеркою. А іноді - усім цим одночасно. Бути жінкою тут - це тримати емоційний тил родини, приймати складні рішення без гарантій, дозволяти собі страх, але не дозволяти страху керувати, не втрачати здатність любити, мріяти, творити. Це ще й про внутрішню роботу: не закам’яніти, не згоріти, не втратити себе. Жінка у воюючій країні часто обирає ширше - життя. І водночас це несправедливо складно. Не романтично. Не героїчно щодня. Це втома, роздратування, провина за радість, тривога за близьких. Але попри це - здатність залишатися живою.
- У 2025 році в Україні ти отримала Національну премію “Найкраща жінка у професії 2025” та увійшла в ТОП-10 найкращих жінок у професії , як військова співачка. Взагалі, чи важливі для тебе титули, регалії?
- Це було дуже зворушливо. Бо це визнання в Україні - країні, яка тримається щодня. Титули не є сутністю. Вони - віддзеркалення. Визнання може бути важливим як знак, що твоя праця потрібна. Та справжня цінність не в регалії, а в тому, чи заспокоїлася хоч одна людина під твою пісню, чи з’явилися в когось сили дожити до ранку, чи відчув хтось, що він не сам.У воюючій країні титули звучать інакше. Вони не про славу - вони про відповідальність. Бо якщо тебе назвали “найкращою”, ти маєш залишатися чесною перед тими, для кого співаєш.
- Ти є діючою військовослужбовицею. Як це - бути жінкою серед чоловічого колективу? Які відносини з побратимами? Залицялися?
- Бути жінкою переважно в чоловічому колективі - це про професіоналізм. У війську дуже швидко зникають зайві ярлики. Там має значення не стать, а те, чи можеш ти виконати завдання, чи тримаєш слово, чи не підведеш у критичний момент. Серед побратимів стосунки будуються на взаємоповазі й партнерстві. Коли разом долучаєшся до складних виїздів, чергування, небезпечні ситуації - формується довіра. А довіра важливіша за будь-які стереотипи. Звісно, чоловічий колектив має свої особливості: гумор, прямоту, інколи різкість. Але здорове середовище - це про толерантність. Про розуміння, що повага обов’язкова для всіх. Якщо є чіткі правила і сильна внутрішня культура підрозділу, питання гендеру відходить на другий план. Щодо залицянь: у військовому середовищі дуже важливі професійні межі. Служба - не місце для ігор у симпатії, якщо це може вплинути на виконання обов’язків або атмосферу в колективі. Дорослі люди вміють розділяти особисте й службове. А якщо хтось переходить межу - це одразу проговорюється. Чітко, спокійно, без драм.
- Ти також є мамою. Крім служби у війську, у тебе записи пісень, інтерв’ю, концерти. Як пояснюєш своєму сину, чому мама зараз не поруч?
- Я, як мама, завжди поруч. Мій син для мене головний життєвий пріоритет. Моя головна нагорода та найбільший скарб у житті. Я народила сина від великого кохання, це дуже бажана дитина. Я віддаю всю себе задля його виховання і своїми піснями уже формую для нього творчу спадщину. Він дуже часто зі мною на студії звукозапису, на концертах, зустрічах. Я не соромлюся виховувати дитину самостійно. Хоча мій колишній чоловік аб’юзер вкладав мені у голову, що я приречена бути нещасливою матір’ю одиначкою. В минулому – це був дуже серйозний тригер для мене. Я розповідаю цю відверту історію іншим жінкам, щоб вони не боялися, а знали, що дитина – це гордість. Жіночий організм втрачає дуже багато сил, даруючи нове життя, часто ціною власного здоров’я. Це недостатньо цінується у суспільстві. Зараз Україна на межі демографічної кризи. Жінки бояться народжувати, часто вони навіть просто не хочуть. Є цілий мейнстрим «чайлдфрі». Це все має страшні наслідки для нашої нації. Тому завжди, де це можливо, мій син зі мною. Більше того, мої концерти – це частина його патріотичного виховання та формування його особистості. Він спілкується з ветеранами, військовими, вже зараз говорить, що хоче стати пілотом військового літака.
- Чи допомагають тобі батьки, син у твоїй творчості? Якось надихають, діляться гарними ідеями?
- Так. Родина - це мій внутрішній тил. Батьки - це коріння. Вони нагадують, ким я була до війни, до форми, до відповідальності. У їхніх словах часто більше мудрості, ніж у десятках порад. Інколи мама просто скаже: «Співай так, як ти відчуваєш» - і цього достатньо, щоб не зрадити себе. Син - це зовсім інший вимір натхнення. Діти дивляться на світ чесно. Він може сказати просту фразу, яка раптом стає рядком пісні. Або запитати щось таке, що змушує переосмислити сенс усього, що робиш. Коли знаєш, що твоя творчість - це не лише сцена, а ще й приклад для власної дитини, з’являється особлива відповідальність. Хочеться творити світло, навіть коли навколо темно.
- Ти слідуєш музичним трендам або як визначаєш, що потрібно саме зараз заспівати пісню на слова Лесі Українки?
- За музичними трендами я слідкую, бо вони показують, чим живе час. Але не дозволяю їм керувати мною. Тренд - це хвиля. А пісня на слова Лесі Українка - це глибина. Я визначаю, що співати зараз не за алгоритмами, а за відчуттям потреби. Є моменти, коли суспільству потрібен драйв, ритм, світло. А є моменти, коли потрібне слово, яке вистоїть. І поезія Лесі - саме така. Вона про гідність, внутрішню силу, нескореність. Її тексти звучать так, ніби написані сьогодні. Слово Лесі - дає зміст. Іноді, найсильніше звучить не те, що в топах, а те, що допомагає вистояти.
- Як думаєш, який головний меседж закладала Леся Українка, коли писала вірш «Хто вам сказав, що я слабка»?
- Головний меседж вірша «Хто вам сказав, що я слабка…» Лесі Українки - це твердження внутрішньої сили всупереч зовнішнім обставинам.У цьому тексті звучить не просто заперечення слабкості - це маніфест гідності. Поетеса говорить: «Так, я можу страждати, хворіти, переживати, але це не дорівнює безсиллю. Вразливість не скасовує сили.» У її час жінку часто бачили «слабкою статтю». Вірш ламає цей стереотип - жінка може бути ніжною й незламною водночас. Лірична героїня не виправдовується - вона стверджує. Її тон не жалібний, а впевнений. Це голос людини, яка знає свою цінність. Навіть коли зовнішні обставини обмежують, внутрішня свобода лишається недоторканною. У сучасному контексті, особливо в країні як Україна, що проходить через випробування, цей вірш звучить як колективна формула стійкості: нас можуть випробовувати, але не визначати.
- Що нового ми почуємо від Охтирчанки після прем’єри музичного відео “Хто вам сказав?».
- Ви почуєте нові пісні у стилі симфонічного року, а також улюблені українські народні пісні в сучасній обробці. Разом з тим, у кожній ноті ви почуєте щиру сповідь мого серця, яке наповнене любов’ю до України.
https://youtu.be/mI11mMirYY0?si=Wv4NbPDtugWXjiej ( музичне відео «Хто вам сказав?» )
Спілкувався: Віталій Шуляр
Фото: архів Валерії Охтирчанки
