Бабусин рушник - про онука

Вже чотири роки, як боєць полку "Азов" Андрій Дяченко у російському полоні. Його батько за цей час помер, мати три роки, як виїхала за кордон. В турботі за долю хлопця всіх рідних замінила 72-річна бабуся Галина. Пише звернення про пошук онука у владні і військові інстанції, виходить на мирні мітинги. А нещодавно на рушникові вишила  віршованого листа до Андрія. Тепер ця рукотворна листівка в рамках патріотичного акції "Рушник надії" подорожує містами України, підтримуючи таких же, як і вона людей, надихаючи їх проходити через біль невідомості і не втрачати віри у повернення своїх синів і дочок додому з полону.

Один із тисячі шляхів

Одинадцять років то­му у Сумському профе­сій­ному училищі будівни­цтва і дизайну проходив урочистий прощальний вечір. Випускників з от­риманням дипломів віта­ли педагоги, гості. Ди­ректор закладу пафо­с­но благословив мо­лодь на шлях у самос­тій­не життя: "Перед вами відкрилися тисячі шля­хів". Серед присутніх був і один військовий - ко­мандир інженерно-са­пе­р­ного батальйону Ва­лерій Рудь. Як з`ясува­лося - колишній "кіборг" - захисник Донецького ае­ропорту. Він теж вис­тупав, говорив молодим будівельникам про обо­в`язок захищати Україну. Після нього слово поп­росив випускник Андрій Дяченко.

- Коли він говорив, у ме­не сльози на очах вис­тупили. Адже отримав­ши диплом спеціаліста ми­рної професії будіве­льника Андрій сказав, що після випускного зби­рається відразу поїхати в АТО. Так і сказав в бік директора училища - із тисячі шляхів я обираю захист Батьківщини, - роз­повіла колишня од­но­курсниця Дяченка - Андріяна Баб`як.    

Фізичні навантаження молодого хлопця не ля­ка­ли - ще навчаючись у школі, він активно зай­мався біатлоном. Стату­р­ним був спортсменом, зі зростом під два метри, часто з різних змагань повертався з медалями. І подарунками рідних ба­лував. Бабусю не за­бу­вав. 

- Якось зі зборів в Кар­патах привіз мені зеле­ний символ українських гір - смереку. Сказав, що пригадав під час зма­гань, як ходили ми ра­зом в ліс по гриби, як на озері рибалили, а після уху варили з карасів, - згадує бабуся.

Та виявилося, що до армії в зону бойових дій у 18 років юнаків не бра­ли. Чекати до 21-го Анд­рій не став - пішов доб­ро­вольцем. Маючи спо­р­тивну витривалість та стрілецькі навички його направили до навчаль­ного табору снайперів. І відтоді все його життя по­в`язане з українсь­ким військом. 

Повномасштабне вто­р­г­нення вже загартова­ного у боях захисника ЗСУ застало в Маріуполі. Полк "Азов", у складі якого він вже тривалий час служив, став одним з головних бойових підро­з­ділів у героїчній обороні цього міста. Ворог пла­нував взяти його за три дні. Але українські захис­ники тримали оборону майже три місяці - з кін­ця лютого до середини травня 2022 року. Вони стримували наступ росіян перебуваючи в повному оточенні. Ворог значно пе­реважав сили оборо­ни України. 

Та попри ворожу авіа­цію, багатотонні бомби та корабельну артиле­рію, наші захисники ста­ли між ворогом і всією Ук­раїною. За офіційною статистикою українські бійці тоді знищили близь­ко 6 тисяч окупантів. Обо­рона міста тривала 86 днів. За героїзм і витри­мку воїнів "Азову" проз­вали "сталевими". 

Наприкінці квітня кіль­це оборони стиснулося до території заводу "Азо­в­сталь", де перебували залишки полку "Азова", частина морських піхо­ти­нців, прикордонників та нацгвардійців. 

19 травня 2022 року, за наказом командування, аби зберегти життя лю­дей, понад дві тисячі ук­раїнських бійців було ви­ведено з території ком­бінату та перевезено до Оленівки Донецької об­ласті. Там їх усіх було взя­то у російський полон. З того часу доля багатьох з них невідома. Як і доля онука бабусі Галини - Сер­гія Дяченка.

"Якби в той час вони ма­ли техніку, яку пере­да­ють для ЗСУ тепер за­хідні партнери, Маріу­поль би вистояв. "Азовці" - герої. Своїм подвигом не допустили проходу во­рога на Херсон, Мико­лаїв, Одесу. Та нерівні були сили. Сьогодні дум­ки мої з тими, хто з того пекла бойових дій потра­пив у інше пекло - ро­сій­ський полон. У цьому листі я описала долю онука. Допоможіть йому і всім українським війсь­ковополоненим, в тому чи­слі і азовцям, хто про­пав безвісти, поверну­ти­ся живими до рідних до­мівок…", - це рядки з ли­ста Галини Дмитрівни Ку­коль до Президента Ук­ра­ї­ни, який вона на­пи­са­ла ще у вересні 2022-го.

Далі були інші листи. Десятки звернень. І не тільки до Глави держави. 

У своєму архіві, який поміща­ється у простенькій папці для па­перів, жінка зберігає багато копій своїх звернень і відповідей на них. Ось кілька адрес з них - Коорди­наційний штаб з питань повод­ження з військовополоненими (м. Київ); Уповноважений Вер­ховної Ради України з прав люди­ни (м. Київ); Міністерство націона­льної єдності України (м. Київ); Міністерство внутрішніх справ України (м. Київ); Служба Безпеки України (м. Київ); Міжнародний Комітет Червоного Хреста (м. Київ); Організація Об`єднаних Націй - Управління Верховного комісара з прав людини (м. Київ); Сумська обласна військова ад­міністрація (м. Суми); Тростяне­цька міська рада (м. Тростянець). Плюс до цього - різні "гарячі лінії", кол-центри, агентства з розшуку...

Всі відповіді на її запити схожі в сухих формулюваннях - "звер­нення отримане і відправлене на опрацювання…", "збирається інформація…", "ведеться облік оборонців, які перебувають у полоні…", "відсутні відомості про місцезнаходження військово­служ­бовця". І не можна їх назвати відписками. Бо всі - у невідомості. Тільки російська сторона знає то­ч­ну інформацію про українських бранців. Але попри норми міжна­родного гуманітарного права, її вони Україні не дають.  

Що в тих відповідях позитивного, так це відомості про те, що на Андрія Ігоровича Дяченка "отримано підтверджуючу інформацію про перебування його у полоні". Так, зокрема, відповів Об`єднаний центр СБУ з координації пошуку позбавлених волі осіб в результаті військової агресії російської федерації. А значить, він - живий.

"Якщо не я, то хто?"

"Окуповані землі, 

                            міста і села,

Зруйновані вщент 

            домівки людей.

І могили стоять 

                            повз дороги,

І заплакані очі дітей…".

Галина Дмитрівна Куколь при своїх 72 роках багатьом набагато молодшим за себе людям дає фо­ру у активності і незламності. У своєму селі Кам`янка вона го­лова вуличного комітету. В Трос­тянці - активістка громадської організації чорнобильців. А ще вона любляча бабуся військово­службовця ЗСУ Андрія Дяченка, за звільнення якого з полону вона бореться всі чотири останні роки, відколи він туди потрапив. 

- Якщо не я, то хто? Я лягаю кожного вечора у чистеньке ліж­ко, а він десь там у неволі, неві­домо в яких умовах. Він кожної хвилини в моїх думах - як він там, чи не голодний, чи здоровий? - говорить Галина Дмитрівна. 

"А на Україні 

            страшна біда -

російсько-українська 

                                            війна.

З побратимами полку "Азов"

Захищати 

            Маріуполь пішов...".

Її часто можна бачити у центрі громаді - місті Тростянець та в районному центрі - Охтирці, на мир­них акціях по підтримці зни­клих безвісти та військово­поло­нених. Розуміє, що це потрібно, аби привертати увагу людей, влади, суспільства до теми зни­клих захисників та захисниць України, які потрапили у російські каземати. А ще такі заходи об'є­днують родини, створюють прос­тір підтримки, пам'яті та надії. 

На акції по підтримці поло­не­них та зниклих безвісти бабуся Галина приносить з собою  порт­рет ону­ка та національний пра­пор України - з ним і стоїть у ше­рензі поруч з такими ж, як і вона, на кого випали важкі випробу­вання, у яких біль і надія живуть поруч.

Власного автотранспорту у її родини немає. Тому добиратися жінці доводиться по різному. 

- Коли дощів немає, то сідаю на веломашину і 12 кілометрів кручу педалі зі свого села до Трос­тянця. А бувало, що й пішки йду. Іду і думаю: "Хтось та підвезе". І підвозять. А як інакше? Треба добиратися, щоб бачили нашу тривогу інші, розповідати про на­ше горе людям, владі, спілку­ватися між собою. Біль і надія у нас всіх одна, - каже Галина Дми­т­рівна.

А ще бабуся швидка на підйом, коли потрібна участь у патріотич­них мистецьких заходах. Сама пи­ше вірші, співає, в селі вва­жається неперевершеною руко­ді­льницею. Так, в  минулому році вона і потрапила у всеукраїнську патріотичну акцію "Рушник надії". 

Ідею підкинула її добра знай­ома по громадській роботі, голо­ва місцевої організації людей з інвалідністю Наталія Лісафіна.

- В минулому році натрапила я в фейсбуці на інформацію про всеукраїнську ініціативу для родин військовополонених та зни­к­лих безвісти захисників вишивати рушники, як символи віри, пам'яті та єдності. Коли по­бачила Галину Дмитрівну, відразу її і загітувала: "Ви ж гарно виши­ваєте. Розкажіть на рушникові про онука", - сказала я їй. 

"Та не рівні сили були

І наказ 

            отримали командири:

Щоб зберегти найдорожче 

                            в світі -

Життя, вийти всім 

                            з Азовсталі...".

І почала бабуся вишивати. І не символи чи візерунки. Вона вирішила на рушникові написати листа до онука. 

- Червоними нитками по білому полотну я вишила двадцять ряд­ків написаного мною ж віршо­ваного тексту. Почала текст з ве­ликої біди для всього українського народу - війни, яка приносить багато горя.  Подякувала всім за­хисникам за їхній подвиг і само­пожертву, що не побоялися всту­пити у нерівний бій з росіянами. А також про те, що ми пишаємось своїми захисниками а я - своїм онуком Андрієм. І що чекаємо його повернення додому, - говорить бабуся.

Вишивала рушник довго. Від перевантаження зору загостри­лася хвороба одного ока. Але це не зупинило майстриню.

- Зроблю трішки - день відпо­чиваю. Так за два місяці і вишила, - говорить майстриня. 

"Вас в полон повезли,

Щоб не бачили ми 

                            вас в обличчя.

Рік минув, другий, третій…

Вісточки немає. 

            Де ти - не знаю...". 

Її робота була відібрана на заключну гала-виставку. Вона проходила у столиці України в Партіаршому соборі Воскресіння Христового Української греко-ка­то­лицької церкви. Там Галина Дми­трівна не тільки продемонст­рувала свій рушник на весь загал перед десятками телекамер, а й розповіла історію його творення.

- Ми не знаємо, де наш Андрій, як він. Але на цьому рушникові я вишила слова, що ми його чека­ємо вдома. Я впевнена, що він повернеться живим і ми його зуст­рінемо, - сказала бабуся Галина.

"А я тебе рідненький 

                                            чекаю,

Вдень і вранці 

                            виглядаю.

Все чекаю і чекаю -

До сердечка пригортаю". 

Тепер ця рукотворна листівка в рамках патріотичного заходу по­дорожує містами України і мож­ливо хтось до онука в неволю теж доніс вісточку про бабусин руш­ник.

В цьому році активність Галини Куколь привела її на ще один патріотичний захід - мистецько-документальний проєкт "Гори­зо­нти надії". Організатори запро­сили жінок з усієї України, чиї близькі військовослужбовці пот­ра­пили в полон або доля яких за­лишається невідомою внаслідок агресії росії проти України. 

Відібрали тридцятеро для фо­тографування у костюмах минулих століть, стилізованих із сучас­ні­стю. Серед відібраних були ма­тері, дружини, доньки і одна ба­буся військовополоненого - Галина Куколь. 

Як розповіла Галина Дмитрів­на, подія об'єднала і здружила родини захисників. 

Жінки перевті­лювалися у об­рази минулого часу своїх регіонів, аби відтворити цінності україн­ської нації. Одяг був наданий приватними колек­ціонерами України. Це були справжні арте­факти, що зберіга­лися, як родинні реліквії. Поруч з портретами на великих фото­стендах була роз­міщена інфор­мація про те, як ці жінки живуть роками в очікуванні звістки про своїх рідних. 

Презентація фоторобіт відбу­лася на День матері у вестибюлі столичної станції метро "Золоті Во­рота". Місце обрали влучно - щодня тут проходить понад 15 тисяч киян і гостей міста. І значна частина з них зможе побачити вис­тавку та усвідомити, що поруч із нами живуть десятки тисяч лю­дей, для яких тема невизначеної втрати, полону або загибелі бли­зьких є щоденною реальністю. 

На виставці Галину Куколь чекала несподівана зустріч - вона побачила серед присутніх знай­омі обличчя. Це були військові. 

- Ми могли з вами десь ба­чились? Наприклад, на Сумщині у Тростянці? - запитала у них жінка.  

- Так, ми з 93-ї бригади "Холод­ний яр", яка звільняла ваше місто у 2022 році. Не раз бували у вас проїздом і на заходах, - відповіли зраділо захисники.

Теплою була у них розмова. На згадку бійці подарували жінці прапор своєї бойової частини.  

… Тростянецька спільнота, як і немало інших прифронтових українських громад, за чотири роки повномасштабної війни пізнали багато гіркот від ворожого вторгнення. За місяць окупації росіяни вбили 48 мир­них ні в чому невинних мешкан­ців Тростянця, у бойовому проти­стоянні за чотири роки війни загинуло 108 земляків-захисників ЗСУ. 

- На жаль, війна триває і доля багатьох українських військово­службовців досі залишається не­відомою. Родини зниклих без­вісти і полонених роками живуть в очікуванні звістки про своїх рід­них, сподіваючись що колись таки прийде розрада. Таких людей, які живуть у постійному очікуванні багато. Скажімо, у 9 територіа­ль­них громадах Охтирського ра­йону зниклими безвісти вважа­ється 351 людина. З них у Трос­тянецькій ТГ - 103, військовопо­лонених в Ох­тир­сь­кому району - 25, з них у Трос­тя­не­цькій громаді - 7. Періодично відбу­ваються обмі­ни вій­сь­ково­полоненими, окремі наші захис­ни­ки вже повер­нулися додому. На сьо­годні по району звільнених з по­лону - 37, по Тростянецькій мі­сь­­кій громаді - 14, - проко­мен­тувала фахівець  відділу з питань ветеранської по­літики Охтирської райдержадмі­ністрації Тетяна Марченко.

Для комунікації родин зниклих чи військовополонених з офі­цій­ними структурами по організації пошуку і повер­неню їх в Україну, в державі і була ство­рена служба з питань вете­ранської політики - на рівні обла­сті, району і терито­ріа­льної гро­мади. Через них люди шу­ка­ють відповіді на свої гострі пи­тання, а влада - допомагає цим родинам “достукатися” в різні інс­танції. 

Історія про військо­вослуж­бов­ця аеророзвідки полку "Азов" Анд­рія Дя­ченка - теж про таку кому­нікацію. Поки що, на жаль, без­результатну. Рідним про нього, крім того, що він перебуває у ро­сійському по­лоні, нічого не відо­мо. На преве­ликий жаль, за весь  час повномасштабної війни, жод­ного разу його прізвище не з`яв­ля­лося в списках на обмін військовополоненими. 

Але головне, що ніхто не складає руки. На кожному рівні докладаються зусилля, щоб не дати обірватися ниточці споді­вань, віри в те, що рано чи пізно він повернеться додому.

Вірить у це і родина Куколів - мама Юлія, сестра Тетяна, а особливо бабуся Галина, яка всі чотири роки у пошуках рідної для неї кровинки.

- Я знаю, він там тримається. Тому і у мене немає іншого вибору, ніж боротися за нього до ос­тан­нього. Дуже сподіваюся, що вда­сться його забрати з того пекла. Вірю, що ворог зчахне і піде з на­шої землі, а онучок Андрій по­вер­неться додому, - впевнена бабуся Галина. 

Павло Зленко.