Ще одна трагедія обдала пекучим горем Тростянецьку громаду Сумської області. На полі бою з російськими окупантами поклав своє життя Дмитро Петрович Невмержицький. Сьогодні його поховали на міському кладовищі №2 по вулиці 93-ї бригади. У мить прощання прозвучав Державний Гімн України та пролунав військовий салют.
Провести загиблого в останню земну дорогу прийшли рідні, друзі, побратими, представники місцевої влади, небайдужі жителі громади. Багато тростянчан вийшли на дорогу й утворили «живий коридор» від будинку Героя на вулиці Котляревського до самого цвинтаря.
Дмитро Невмержицький народився в Криму. З 1992 року з родиною проживав у селі Люджа Тростянецької громади. Навчався у Люджанській школі, а професію механізатора здобув у Тростянецькому ПТУ-25. Працював у сільському господарстві, а згодом - в Полтавській області. Виховував сина, мав звичайне мирне життя.
Попри обмеження за станом здоров’я, Дмитро Петрович свідомо вирішив стати до лав Збройних Сил України. Він ніс службу у складі 152-ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри, працював з безпілотними системами та виконував бойові завдання на Північно-Слобожанському й Покровському напрямках.
У жовтні 2024 року родина отримала повідомлення, що Дмитро Петрович Невмержицький зник безвісти поблизу Селидового на Донеччині. Понад рік рідні чекали й сподівалися на його повернення. На жаль, дива не сталося: стало відомо, що 23 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання він загинув.
Люди плакали і дякували Героєві. Важкі часи переживає нині країна. Кожного дня на фронтах проливається кров українських воїнів. Можливо і в ці хвилини, коли в тилу працюють, виховують дітей чи доживають старість, хтось з них б`ється на смерть з рашистськими нелюдами, перебуваючи в окопах в ці люті морози. Тростянецькі захисники знають за що воюють, вони бачили окупантів, які приходили у Тростянець – це нелюди, грабіжники, насильники, руйнівники. Росія прагне знищити українську націю. Але українці стоять на смерть.
Під час прощання слова співчуття родині висловив міський голова Юрій Бова. Він подякував батькам Героя – Петру Івановичу і Марії Василівні за виховання сина, справжнього героя України.
Настоятель Вознесенського храму ПЦУ протоієрей Олександр Карпець відслужив заупокійну панахиду. Він звернувся до земляків і розповів одне своє спостереження: «Коли ми йшли на кладовище, я звернув увагу на зовсім юну школярку. Вона стояла і плакала. Ховали не її родича. Але ця дитина гірко плакала. Як і більшість з нас. Сьогодні вся українська земля просякнута кров`ю захисників і сльозами дітей, жінок, чоловіків. Всі плачуть. Але ці сльози і ця кров не можуть бути даремними. Господь відчуває кожну сльозу і кожну пролиту каплю крові і за це вбивці гірко поплатяться. Хтось в цьому земному житті, а хтось ще більшою карою - у Вічності».
Майбутні покоління не забудуть Героїв, які віддають свої життя за Україну. Пам'ять про тих, хто спочиває на кладовищах під українськими прапорами, буде вічною. Бо це ціна нашої свободи і незалежності. Вони захищають кожного з нас і всю нашу державу.
