історія матері і дружини, яка втратила найдорожчих на війні, але не зломилася.
Ця війна відібрала у неї найдорожче: чоловіка і сина. Але щоб не зламатися від горя, вона знайшла наснагу жити далі у занятті, яке також пов`язане з війною, але яке надихає - волонтерство. Вже четвертий рік поспіль свої сили Тетяна Іванівна Замула віддає на боротьбу з росіянами, готуючи своїми руками маскувальні сітки, подушки, збираючи донати для воїнів Збройних сил України.
Рідний двір став могилою
Ранок 24 лютого 2022 року.
"Чоловік заходить в кімнату. Я ще в ліжку. Він каже: "Танюша, війна". "Як?" - питаю. "До нас вже зайшли російські війська", - згадує той перший день повномасштабного вторгнення російської армії в Україну жителька міста Тростянець Сумської області Тетяна Замула.
Минуло пару годин. Валентин вийшов покурити. Потім зайшов в дім. Дружина питає: "Тихо?". А він: "Вони вже в місті".
Далі кожного дня подружжя чули обстріли - то далі, то ближче, виходили на вулицю і бачили російських окупантів. Жили удвох. Син Євген воював у ЗСУ. Їхній будинок був в центрі міста. Тому все, що переживав Тростянець, було перед їхніми очима. Бачили, як колись ошатні магазини розграбовувалися, як були обстріляні і розбиті пошта, музей, прокуратура, супер маркет, як російські танки вдиралися до житлових осель, ламаючи гусенями і бронею все, що було у дворі.
- Обстріли були постійними. Тому коли ранками, коли вдень і ночами ми сиділи в погребі. Кожного дня окупації ми ходили тут неподалік по хліб до пекарні молодого підприємця Шила. Сміливий, продовжував випікати хліб і роздавав його людям. Стоїмо в черзі, а поруч бахкає. В хаті жили, не розбувалися. В погребі все облаштовано. Так перший тиждень ми і пересиділи артобстріли удвох, - згадує Т.І.Замула.
А потім їх стало четверо. До них перейшли подружжя Миколи Тихоновича і Катерини Петрівни Задорожніх, обом за сімдесят. Важко і страшно було їм самим.
- Вони прийшли до нас, плачуть: "Ой дітки, ходять руські солдати по дворах. Нам сказали забиратися з дому". Так вони і залишились у нас, - розповідає далі Тетяна Замула.
Тепер вже у чотирьох кожного дня сиділи в погребі і ходили по хліб. Бачили, як нахабно заходили в пекарню орки з автоматами, набирали собі в ящики хліба, скільки хотіли і йшли - а що зробиш, коли на тебе наставили дуло. Люди подумки кляли рашистів і чекали, коли спечуть нову партію хліба і дістанеться щось їм.
У неділю 20 березня вони також сходили за хлібом. Прийшли додому. Поснідали разом. Чоловіки пішли курити. І тут Валентин заскакує і каже: "Дівчата, бігом у погреб". Тетяна Іванівна пригадує, як затрималась, щоб куртку взяти. Потім вона скаже, що саме через це залишилась живою. Валік побіг відкрити двері погреба, повернувся назад, щоб допомогти Задорожнім вибратися і вибіг з ними.
- Я біжу - і тут ззаду щось вибухає. З вух пішла кров. Я упала коло сараю і вже лізла в погреб. По драбині спустилась і чекаю. Коли чую, хтось важко дихає. Я кажу: "Бігом, бігом". А звідти - тиша. І вже перестало вибухати. І до мене ніхто так і не прийшов. Я сиджу і боюсь виходити. Не тому, що страшно, а через розуміння, що там побачу. Та сиди не сиди, а вилазити треба. Трішки відкрила двері погреба - а на них висить тіло тьоті Каті. Мені вилізти було ніяк. Я починаю її відсовувати, вона обм`якша, але очі відкриті. Я їй кажу: "Мамо, мамо". А вона тільки очі закрила. Я її ледь відсунула. Думаю, що ж там далі. Дивлюся, за дверима, на мішках на спині лежить дядя Коля. Думаю, може він поранений. Підходжу - мертвий. А де ж мій Валік? Двері у сарай закриті. І не розуміючи, я почала двері відкривати. А вони не відкриваються. Ледь відкрила. Сама не дивлюся, що то заважає. І біжу в хату. Забігаю - немає Валіка. Вискакую у двір, а під сараєм він лежить. Я по сорочці зрозуміла, що то він, бо він розірваний весь лежав, а під дошками - голова відірвана..., - згадує ті страхіття жінка.
Сусіди Замул розповіли, що Тетяна Іванівна кричала несамовито. Чоловіки по сусідству гасили вогонь на даху. А жінки, які прибігли на крик, Тетяну Іванівну відтягли на лавочку, заспокоювали і видовбували з її тіла осколки.
- Міна розірвалася на даху качелі, що в нашому дворі. В цей час по сусідньому подвір`ю Замул бігло троє людей - їх осколками повбивало. Ось стіна - вся, як решето. Тут вижити було неможливо, - говорить сусід Тетяни Іванівни по провулку Покровському Андрій Іванов.
… Тіла всіх трьох загиблих того дня прикопали на подвір`ї, де жили Замули. Ховати на кладовищі росіяни не дозволяли. Так рідний двір став могилою, яку викопали біля яблуні під вікнами. Там усіх трьох і поховали. Тільки після звільнення Тростянця тіла загиблих були перепоховані на кладовищі.
Благородний лицар «Айвенго»
Євген в мирний час ніколи не служив у армії - був комісований за станом здоров'я. Мав дві мирних професії - тракториста та зварювальника. Виховував з дружиною двох синів - Артема та Давида. Жив звичайним мирним життям – любив мандрівки, писав вірші, грав на гітарі. Але коли у вогні спалахнув Донбас, він взяв до рук зброю.
- Як тільки стало відомо про початок антитерористичної операції, а це був 2014 рік, він нікому не сказавши, пройшов медкомісію, де не повідомив лікарям про свої хвороби. А потім прийшов додому вже з повісткою і поставив нас перед фактом, що їде на Донбас захищати країну від ворога, - говорить його мама Тетяна Іванівна Замула.
Сина не відмовляла. Сама така відчайдуха. У Тростянці Тетяна Замула була відомою громадською активісткою. Брала участь у двох Майданах, а це в часи президентства зрадника Януковича було небезпечно. За відверту проукраїнську позицію її навіть боялися запрошувати до слова на мітингах – завжди говорила жорстко, прямо і не підбирала слів, коли треба було критикувати владу. І син не міг не впитати від матері цього загостреного відчуття відповідальності за рідну землю, за родину, за країну.
Аби як воювати він не вмів – завжди власним прикладом надихав інших. За роки служби побував в багатьох "гарячих точках", чимало пережив. Але завжди зберігав дух, витримку, був надзвичайно хоробрим. Бойовим досвідом ділився з побратимами. Був поранений під час бою у зоні АТО, повернувся додому на лікування. А коли у 2022 році росіяни пішли на Україну повномасштабною війною, знову не вагаючись повернувся на службу. Побратими по армії його звали «Айвенго». І він справді був благородним лицарем, як однойменний герой з роману Вальтера Скота. Стійкий, витривалий, справжній воїн світла, який не знав страху.
А коли по телефону дзвонила мама і питала сина: «Як там справи, Женю, чим займаєшся?», - то, як правило, відповідь переводив у жарти.
- Я її сина добре знав. Не раз бував у його підрозділі, куди привозив різну допомогу. А від Тетяни Іванівни її сину щось домашнє передавав. А він просив завжди: коли спитає мама, де я воюю, то скажи, що він зовсім не на війні, десь там кукурудзу охороняє або на кар`єрі пісок добуває. Жалів маму, - згадує волонтер, керівник громадської організації «Благодійний фонд «Людина Ольга Сумщина» Володимир Галкін.
Насправді ж Євген Замула воював у складі одного з найпотужніших військових структур — «Кракен». Це окремий розвідувально-диверсійний підрозділ Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Там всі - «специ». Натреновані хлопці виходили у довгі рейди, щоб десь у точці «Х» зробити миттєвий нальот на знищення російських позицій і живої ворожої сили. Його побратими розповідали, коли були у Тростянці вже на похоронах Євгена, що він був у особливому списку у орків. На нього вони давно полювали. І одного разу вистежили.
- Я у нього в підрозділі був за місяць до того, як вони удвох з командиром пішли на те останнє їхнє бойове завдання. Вони пішли удвох, щоб не робити зайвого шуму. Але їх таки вистежили. Був важкий бій. Багатьох вони поклали росіян. І самі загинули, - говорить Володимир Галкін.
Свій останній бій Євген Замула прийняв 29 травня 2024 року під Часовим Яром, що на Донеччині. 5 червня йому мало б виповнитися 44 роки, але йому навіки буде 43.
- Я бачила фото, яке зробив хтось з побратимів, коли вони удвох з командиром готувалися до виходу на те останнє завдання. Обоє у повній амуніції, в маскувальних балаклавах – одні очі видно. І це було останнє його фото при житті, - плаче мати.
На його похоронах зібралося дуже багато людей. Ставали на коліна, з квітами в руках зустрічали по дорозі на кладовище траурну ходу тростянчани, а небо плакало проливним дощем, проводжаючи героя в останню путь.
- Не можна передати весь біль цієї втрати, адже всі ми пам'ятаємо Женю, як веселого, усміхненого, щирого, доброго чоловіка, який був для нас взірцем людяності, був сповнений любові до України. Таким ми і запам'ятаємо його, - зі словами болю й туги сказала Емма Омельчук, яка добре знала загиблого.
Поховали героя на Алеї слави центрального цвинтаря у місті Тростянець. Державний Гімн України, трикратний військовий салют - останні миті перед тим, як полеглого воїна передали землі.
«Ми – команда волонтерів»
Нещодавно зустрів Тетяну Іванівну Замулу на площі біля одного з великих супермаркетів. Перед нею на невеличкому столику скринька, наполовину вже з грошима різних купюр. Поруч керівник громадської організації «Благодійний фонд «Людина Ольга Сумщина» Володимир Галкін та волонтер з Буймера Сергій Бєлов - з мікрофоном співає невідому, але дуже патріотичну пісню про українських захисників, які боронять Україну від російської нечисті.
- Чим займаєшся? - запитав у жінки
- Ми команда волонтерів – тут для всіх відкриті двері… - заспівала у відповідь Тетяна Іванівна.
А потім розповіла, що після загибелі чоловіка, а потім і сина знайшла віддушину для зраненого серця діяльністю у волонтерському центрі.
- Щодня сюди приходжу із самого ранку. Зараз по пів дня працюємо, бо приміщення у нас не опалюється. Займаємось усім: плетемо, шиємо, в`яжемо. А по вихідним наш волонтер з села Буймер Сергій Бєлов співає перехожим ось на цьому людному місці патріотичних пісень, переважну більшість з яких він сам і написав. Пісні різні – про захисників, про відважних партизанів, про волонтерів. Якби не це, «дах» би давно у мене «поїхав», - каже Тетяна Замула.
За понад три роки на рахунку їхнього волонтерського центру сотні маскувальних сіток, одягу, накриттів, матраців, подушок та інших речей, потрібних сьогодні для бійців Збройних сил України на передовій – все це від початку повномасштабної війни вже виготовили і відправили тростянецькі волонтери.
У їхньому Центрі всі стіни обвішані національними та прапорами різних військових частин. Захисники дарують, як вдячність. А ще є традиція писати побажання на прапорі цієї Благодійної організації. На тому, що висить на стіні зараз, уже написано стільки, що більше нікуди й писати – подяки, патріотичні вислови, просто підписи. Різні написи, але про одне - «Собі честь – Україні слава », «З вірою в перемогу, з серцем – з Україною»... І під кожним таким написом короткі назви військових підрозділів, які з вдячністю вже побували в цьому волонтерському центрі - 93-я бригада «Холодний яр», 192-а ОМБ, 31-а Бригада, 32-а Бригада, 80-а дивізія, 41-а УМБР, Київ 2-а рота, 115 УМБР, 28-а бригада... Один з прапорів на стіні – від сина Тетяни Замули. Якось Євген заїжджав до матері, зробив подарунок – прапор свого військового підрозділу…
- І це ще не всі прапори, якби розвісити всі, які нам передали військові, то місця не вистачить в цій кімнаті, - говорить Надія Іванівна Рибалко, вона в цьому волонтерському центрі з першого дня його створення. Її син воює на фронті вже п`ятий рік.
Об`єднала патріотичних чоловіків і жінок громадська організація "Благодійний фонд "Людина Ольга Сумщина". Тут зайняті люди різного віку. Працюють щодня. Безкоштовно.
- З волонтерів є такі, що ходять постійно. Є періодично. Але всі вмотивовані. Пережили російську окупацію, сиділи в холодних хатах без води і світла. Зашпори і сьогодні віддаються їм від росіян, - каже керівник громадської організації «Благодійний фонд «Людина Ольга Сумщина» Володимир Галкін
І це правда. Тростянець був в окупації трохи більше місяця з 24 лютого по 26 березня 2022 року. Але то був місяць пекла. За цей час орки частково чи повністю зруйновані понад вісімсот будинків по місту, понад двісті магазинів пограбували і спалили, 52 людини застрели чи закатували. Місто все було в руїнах. У вересні 2025 року місту Тростянець було присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України» - за мужність, стійкість і героїзм у протистоянні російській агресії, як було написано в указі Президента України. Володимир Зеленський у 2023 році був у Тростянці, бачив руїни своїми очима, і людей – гордих і сміливих. «Тут кожен житель – герой», - сказав тоді очільник держави.
Одними з перших у цьому ряду - волонтери. У переважній більшості хтось з їхніх рідних - син чи донька, чоловік чи внук, давно пішли на фронт воювати.
- Надіємось, що вже скоро буде перемога, цим і живемо, для цього і працюємо тут, щоб наблизити її, прагнемо хоч якоюсь краплиною своєї участі допомагати бити клятих окупантів-росіян, а своїм хлопцям - українським військовим - передаємо з потрібними речами частинку свого тепла і доброти. Бо їм там дуже тяжко, - говорить Тетяна Замула.
Допомагати фронту волонтери у Тростянці розпочали з серпня 2022 року – за чотири місяці після звільнення. З часом свою роботу масштабували до рівня цілого підприємства.
З першого по третій поверхи їхнього Центру - окремі цехи. В одних плетуть кікімори - маскувальний одяг. Виготовляти його нескладно - на сітку вплітають стрічки сезонного кольору з тканини, які чергуються з мотузками. На один такий костюм йде не менше трьох днів.
На іншому поверсі плетуть маскувальні сітки. Потреба в них не зменшується. І буває, що плести треба, але матеріал кінчається. Ось тут на допомогу приходять благодійники, місцеве населення і пісні Сергія Бєлова.
- Я шию подушки, то у мене робота сидяча. А хто на сітках працює, ті дівчата стрибають цілий день, - говорить Тетяна Замула. - Зараз вже плетуть сітки на зиму – з білих і чорних лоскутків. У сіток бувають різні розміри, зараз робимо, наприклад, розміром 7 на 4 метри.
… 5 грудня цього року, під оплески залу, де зібралося багато людей з нагоди Міжнародного дня волонтера, міський голова Юрій Бова передав Тетяні Іванівні Замулі нагороду - відзнаку «Волонтер України». Жінка каже, що як би не було складно, намагається жити далі, адже знає, що ті, кого вона втратила, ніколи не здавалися б. І це її тримає в цьому житті, надихає волонтерством наближати перемогу над ворогом, що стане вищим судом над убивцями найдорожчих для неї людей.
Павло Зленко.
«Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”. This issue of the newspaper has been produced with financial support from the Swedish Media Publishers’ Association Tidningsutgivarna for Ukrainian frontline media as part of the National Union of Journalists of Ukraine’s ‘Frontline Press’ initiative.”
