В одному з Центрів для вимушених переселенців Тростянецької громади Сумської області вже біля пів року проживає самітня пенсіонерка Наталія Григорівна. Вона з Донецька, де вийшла заміж, мала високооплачувану роботу, власну квартиру. А після 2014-го вона біженка. Окупаційна влада в Донецьку забрала у неї все.
З першого дня військового захоплення рф частини Донеччини у 2014 році вона не підтримувала окупаційний режим. Тому була вимушена виїхати з Донецька. За квартирою попросила придивитись сусідку, якій віддала ключі. Але та виявилася ярою путіністкою. Тому у переселенки мало надії повернутися до себе додомау, каже, що скоріш за все, квартиру і що в квартирі – все забрано.
- Я про це намагаюсь не думати. Спочатку переїхала до Лисичанська Луганської області, де працювала санітаркою. У 2022-му, коли почалося повномасштабне вторгнення, я знову опинилася у зоні обстрілів і бомбардувань. Тому поїхала шукати прихисток далі, зупинилася в Сумській області. У центрі для переселенців села Солдатського Тростянецької громади мені дали кімнату, тут і проживаю останні пів року.
Жінка вдячна і місцевим жителям, і представникам влади за допомогу і підтримку, яку тут отримує. Адже скрізь для неї тут все нове, незнайоме. Особливо, коли треба виїжджати з села в місто, відвідуючи служби для оформлення документів. Втім, траплялося, що наражалася і на неприязнь, особливо, коли говорила, що прибула з Донецька.
- Буває, на тебе дивляться, як на винуватця того, що відбувається в Україні. А в чому я винна? Я не хочу жити під росією. Я – українка. І вже десять років по Україні блукаю, як біженка. Все по чужих кутках. А хочеться прийти до своєї квартири. Лягти на своє ліжко. Витертись своїм рушником, - з сумом розповідає переселенка.
Своє майбутнє переселенка з Донецька не уявляє. Є у неї донька, яка живе в Києві з внуком в маленькій квартирі. Але немає там де жити трьом. Тому поки що планує далі жити в центрі для ВПО на Тростянеччині. Каже, якщо в перспективі його перепрофілюють в будинок для пристарілих, то стане першою, хто там буде жити. Хоча по великому місту часто сумує.
- Для мешканки, яка до війни жила в будинку на 16-му поверсі, тут все незвично. Немає великих вулиць, просторих площ, автострад, супермаркетів, тролейбусів, трамваїв, - посміхається з гіркотою у очах жінка.
Але все ж долі дякує, що знайшла прихисток в Тростянецькій громаді.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Німецького Фонду Маршалла з США” та “Українського Медіа Фонду”
