З першого дня повномасштабного вторгнення рф в Україну жителі Охтирського району Сумської області стали свідками воєнних злочинів ворожої армії рф. Тростянецька та Боромлянська громади місяць перебували в окупації. Охтирська і Великописарівська і сьогодні пізнають на собі арт- та ракетні обстріли агресора. Страждає мирне населення. Цивільна інфраструктура, школи, лікарні, дитсадки. Гинуть старики і діти, які взагалі не беруть участі у війні. Це - геноцид, злочини проти людяності, що не вписується, по поняттям міжнародного права, у закони і звичаї війни. Сьогодні такі факти збираються правоохоронними органами, журналістами, громадськими активістами, аби потім використати їх в Міжнародному кримінальному суді в Гаазі. Одну з історій злочину проти людяності ми хочемо сьогодні розповісти вам - це історія полону тростянчанина Валерія Партали.
… У перший же день повномасштабного вторгнення військ рф в Україну, коли ворог зайшов на територію Охтирського району, Валерій Партала, як заступник голови Охтирської районної ради Сумської області, отримав зброю. Однак після того, як міст через річку Ворскла, що у Климентовому, підірвали, а Тростянець був окупований ворогом, посадовець залишився "відрізаним" від місця роботи і служби і тому перебував у Тростянці. Жив в одній квартирі з колегою по роботі - Сергієм Кірічком і його сином. У квартирі не було ні світла, ні тепла, ні води. Приміщення зігрівала лише плитка на кухні, а з електрикою весь їхній багатоквартирний будинок виручав один побутовий генератор. Щоб він працював, потрібен був бензин. Ось і вирушали час від часу троє чоловіків у його пошуки по найближчих околицях, де постійно патрулювали ворожі російські патрулі.
Одна з таких вилазок виявилася невдалою - їх помітили російські снайпери з вежі на території неподалік розташованого елеватора. Росіяни, погрожуючи відкрити вогонь, змусили їх лягти на землю. Відібрали телефони та документи. Коли дізналися, що двоє з затриманих, депутати районної ланки - відразу ж заарештували. Наділи на руки кайданки, ноги та очі зав`язали скотчем і кинули у підвал агропереробного підприємства.
Наступного ранку перевели в склад цього ж елеватора.
У другій половині дня чоловіків розділили - розвезли в різні місця. Валерій Партала пригадує, як спочатку його та ще одного полоненого Ігоря Карпуся привезли на привокзальну площу. Навколо все вибухало, їх залишили під обстрілом в машині, покинутій неподалік автовокзалу. Згодом, один із російських військових повернувся і забрав їх до будівлі станції "Смородине". Після короткого допиту їх посадили у мікроавтобус і відвезли в село Боромлю, біля якогось паркану їх поставили навколішки, сказали, що зараз розстріляють.
Валерій розповідав, як чув, що пересмикувались затвори автомата. Але пострілів не пролунало. Потім відвели в приміщення. В.Партала каже, що росіяни говорили, начебто бажають обміняти його на загиблих в Охтирці росіян. Потім зайшов офіцер, очевидно старший за званням, і сказав: "Тела сожжены, он больше не нужен!".
Вивели та кинули у металевий вагончик розміром півтора на два метри. Він був весь у дірках від осколків, тому полоненим можна було зорієнтуватися, що вони перебували на території ПМК-145.
- Було нас там не менше восьми чоловік. Але ніхто нікого не міг бачити - на голові у всіх по саму шию натягнуті шапки і все це наглухо ще обв`язувалося скотчем. Руки і ноги теж були міцно зав`язані. Щоб хоча б поворухнутися, потрібно було питати дозвіл вартового. Всі лежали. Кількох людей я пізнав по голосу. Один з них - Гребениківський староста Олексій Вінніченко. Також пізніше я взнав, що разом був і Анатолій Ярош. Пізніше я зателефонував йому і він також підтвердив, що ми разом були у полоні. Годували, як скотів - в одну миску зливали/зсипали свої недоїдки супу, каші, одному з полонених наказували все це підносити до кожного. Він припіднімав з рота шапку і давав кожному по три ложки їжі і потім по ковтку води.
Що орки від них хотіли? Партала розповів, що цікавились різними темами, наприклад, питали про "таблицю позивних", або "де знаходяться джевеліни"?
- Цього я не знав, а знав би - не сказав. Запитували і про підрозділи "нацистів" у Тростянці, - каже Валерій.
За кілька днів у Боромлі частину полонених щільно завантажили в БТР, одного кинули під ноги, двох зверху на руки і повезли в невідомому напрямку. Їхали понад три години. Є припущення, що возили їх на територію рф, погрожували, що їдемо до кадирівців, які їх різатимуть на шматки.
- Там ми були в якомусь підвалі. По розкиданим упаковкам з етикетками російською мовою, їжі, яку приносили теж з російським маркуванням, можна було припустити, що це була територія росії, - говорить Валерій Партала. - Другого вечора теж допитували, били, а вранці знову повезли в Боромлю і кинули в той же вагончик. Ввечері того ж дня орки вивели мене і ще трьох полонених з вагончика, поставили, як на розстріл. Пролунало два постріли зліва, я стояв третім, а ще один справа від мене. Потім нас двох вкинули в якийсь автомобіль і повезли. За кілька хвилин автомобіль зупинився, нас вивели з машини і наказали дорахувати до ста, потім зняти шапки і йти у напрямку, куди ми стояли обличчям. Коли я зняв шапку, то побачив, що знаходжусь на трасі Боромля-Тростянець у напряму до міста кілометрів за десять до нього. Біля Маківського лісництва нас зупинив лнрівський блок-пост, поклав на землю, обшукав і згодом відпустив.
Чому Валерія Парталу та деяких інших полонених орки відпустили, ні він, ні інші полонені не знають. Та й навряд чи хтось з українських бранців зверталися до ворогів з подібними питаннями.
- Одних відпускали в перший же день затримки. А дехто і сьогодні у їхньому полоні. Думаю, що свою роль відіграло і те, що знаходили орки під час обшуку або що бачили у наших телефонах. Я свій поклав у кишеню перед виходом, він був зламаний, тим паче росіяни загубили його ще під час обстрілу на вокзалі. Якщо чесно, жодного бажання запитувати, чому відпускають, не виникало, - розповів В.Партала.
Після кількох діб поневірянь, знущань, зустрічей зі смертю - чоловік все ж повернувся у свій дім з ворожого полону…
