В мирний час нам здавалося, що людський героїзм перебуває десь за межами нашого оточення. Війна ж героїку наблизила до кожного міста, вулиці, будинку та чи не до кожної родини. Українці з першого дня мужньо протистоять ворогу. Тростянеччина Сумської області за місяць ворожої окупації прославилася партизанськими історіями. Раніше про це не можна було розповідати, сьогодні, з певними мірами конспірації – можна. Що і зробили двоє тростянецьких партизан, які сьогодні вже служать в підрозділах територіальної оборони Збройних Силах України.
Так сталося, що у жителів Тростянецької громади склалося дещо хибне уявлення про тростянецьких партизан. Насамперед, через негативні асоціації мирного піару міскрадівських чиновників, які хвацько позували перед камерами з пістолетами, автоматами чи РПГ в руках. А коли раптом почалася війна, то ні про кого з них більше і не чули.
Але були у Тростянці і інші партизани – сміливі чоловіки, які об`єдналися у загін, вирвали у ворога зброю, виходили на бойові завдання, виводили з ладу російську техніку, нищили живу силу ворога у вуличних боях чи лісових засідках.
Тростянець опинився під окупацією вже в перший день повномасштабного вторгнення рф в Україну. І практично з перших днів у Тростянці почався опір ворогу. Одним з тих, хто вже наприкінці лютого почав організовувати партизанський загін, був Євген - офіцер Збройних Сил України, учасник АТО, списаний в запас по інвалідності. Та бути в запасі в мирний час – це одне. А коли ворог непрохано прийшов на твою землю – тут офіцерська честь наказує брати до рук зброю.
Так як військкомат вже не діяв, чоловік спочатку пішов до відділення поліції, де також формувалися списки на тероборону. Там його записали і навіть озброєння пообіцяли дати. Але на тому вся оргробота і закінчилась.
- І тоді я вирішив, що треба цю справу брати у свої руки, самоорганізовуватись, якщо в місті нікому було цим зайнятися, - розповідає Євген з позивним «хірург».
Почав зі здобуття зброї. Мабуть, найвідомішим з інтернету випадком протидії місцевого населення стало викрадення захопленої техніки окупантів - пам’ятаєте відео, на якому фермери витягують російську бойову техніку трактором. В Тростянці сталося дещо по іншому - вже на третій день війни двоє місцевих жителів відразу після бою пробралися до підбитого російського танку і почали знімати з нього зброю. Першим прийшов Євген, зняв кулемет. В цей же час у танк пробрався ще один відчайдуха - Олексій. Той знайшов автомат. Хлопці до цього не знали один одного і до танка пробиралися кожен окремо. Але знайомство в таких умовах здружило їх назавжди. Додому вони вже поверталися разом – один з трофейним кулеметом, інший - з АКМом.
«З того і почалося формування нашого партизанського загону», – розповідають воїни. Обоє вирішили далі підбирати спільників і організовуватись у бойовий підрозділ. Довго шукати хлопців-добровольців, які бажали захищати свою землю, не довелося. Інформація про офіцера запасу-АТОвця з бойовим досвідом, який збирає добровольців у загін, почала поширюватися від хати до хати. Говорили про це і в центрі міста, біля «Тростинки», де завжди було людно, бо сюди щодня приходили хто по хліб, хто по ліки. А хто – поспілкуватися. Тому ніхто нічого не міг запідозрити.
Євген проводив співбесіди з кожним бажаючим вступити в партизанський загін. Було приємно командиру, що кожен, хто приходив, був вмотивований боротися з ворогом. Воно і зрозуміло – російських окупантів люди ненавидили за обстріли з артилерії, розстріли мирного населення, мародерство і грабунки мирних помешкань, викрадання людей і їх катування в полоні… Але ненавидіти рашиста – це одне. А бути готовим без метушні і паніки знищувати його, виводити з ладу ворожу техніку, при цьому усвідомлювати, що ти перебуваєш під загрозою для власного життя – це дещо інше. Тому Євген уважно розмовляв на ці теми з добровольцями, які приходили до нього у загін, аби упевнитися у морально-психологічному стані людини, зрозуміти, на якій ділянці ця людина найбільше буде корисною.
Ось так і сформувався кістяк з біля десятка бійців, які ходили зі зброєю на бойові завдання. У решти були свої функції - хтось готував знаряддя для знищення ворога вдома, хтось був зв`язним. А комусь взагалі довелося відмовити від участі у загоні через вік чи стан здоров`я. Але водночас командир побачив, що насправді серед мирних людей було дуже багато бажаючих брати у руки зброю чи допомагати нищити ворога.
Тактика ведення бойових дій була обрана по прикладу дій диверсійно-розвідувальної групи. Євген цю тактику назвав «афганським варіантом». Тобто, вдень кожен жив, як цивільна людина. А ввечері чоловіки брали до рук зброю. Влаштовували вуличні бої, розставляли по маршрутам руху ворожої техніки міни, самі розстрілювали з гранатометів російську техніку.
Готуючи якусь операцію партизани, як звичайні люди, ходили на місця майбутніх атак, подумки планували дії, як все має відбуватись. Було це небезпечно, адже російські солдати могли зупинити, обшукати, допитати і навіть затримати. Тому нічого, що могло б їх скомпрометувати чи викликати підозри, у такі виходи нічого з собою не брали. Коли раптом зупиняли, то пояснювали, що треба когось там провідати чи ліки хворому передати.
Бойові операції ретельно планували. Бувало, що проводили атаки на ворога, коли в місті відбувалися артобстріли. «Під шумок», так би мовити, і самі відкривали вогонь, обстрілювали чи то блок-пост, чи якусь ворожу точку. Щоб не підставити місцеве населення, партизани робили кількакілометрові крюки заходу до місця нападу. Часто пробиралися з лісосмуг. Ось чому росіяни дуже боялися місцевих лісів.
«Ворог навіть не підозрював, що у них під носом працює наша група. Вони вважали, що то з лісу заходять наші ДРГ з 93-ї бригади. Ми працювали грамотно, і для нас було дуже важливо не підставити цивільних. Бо якщо б ворог дізнався, що проти них воюють місцеві, то відразу почалися б репресії. Їх і без цього вистачало у місті», - каже Євген..
Були серед партизан і втрати. Після завершення однієї із успішних атак, загін втратив одного бійця. Максим і Сашко прикривали основну групу з кулеметом. І в бій мали вступити тільки, якщо росіянам, яких атакували, прийде додаткове підкріплення. Однак партизани успішно провели операцію по знищенню ворожої техніки. Прикриття теж згорнулося. Кожен пішов до себе додому. І коли ввечері вони разом зібралися, щоб обговорити результати бойового виходу, то побачили, що Олександра серед них не було. Деталі його загибелі невідомі, але, очевидно, що повертаючись додому, його затримав ворожий патруль і розстріляв.
Часом партизани проводили свої операції без ведення бойових атак, а лише щоб вивчити місце розташування ворожих позицій. Потім передали цю інформацію ЗСУ і тим самим коригували вогонь нашої артилерії. Це теж допомагало нищити особовий склад окупантів і його бойову техніку.
Настрої серед населення у ставленні до партизан були різні. Євгену було приємно, що багато в місті в тому числі і в його мікрорайоні проживає сміливих людей, які не бояться воювати. Але були й інші, які приходили до нього додому, лаялися, що мовляв, через вас стрілятимуть по наших вулицях, чинитимуть терор в наших домівках. Були і керівники місцевих структур, до кого Євген звертався і хто від переляку відмахувався і казав, щоб більше не приходили до них.
Загалом, прийде час і імена всіх тростянецьких партизан і їхні геройські вчинки стануть відомі і належним чином оцінені. А поки що війна триває. Більшість з вчорашніх партизан стали членами Охтирського підрозділу самооборони ЗСУ. І їх мають там цінувати і використовувати їхній досвід.
Але те, що ми твердо можемо зараз говорити, це те, що партизанський рух на Тростянеччині був, і що він відіграв важливу роль у підриві міці ворога в окупованому Тростянці та селах нашої громади. Масштаби підпільної діяльності свідчать, що рух опору був добре організований і за своєю силою досить потужний. Та й під час визволення міста та сіл громади партизани у взаємодії зі ЗСУ робили багато, щоб якнайшвидше вибити ворога з цієї землі.
