З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ПАНЕ ГЕНЕРАЛЕ, або відкровення Владислава Бухарєва про долю, як дарунок від Бога

14 березня у В.В.Бухарєва був день народження. 51-й. Чим не привід для зустрічі, привітань, а для журналіста – ексклюзивного інтерв`ю. Сказано - зроблено. І я поїхав в гості до нашого відомого земляка.  

Владислав Вікторович Бухарєв – з династії військових. Його дід служив у Денікіна, батько – в радянській армії, він – здебільшого у органах спеціального призначення з правоохоронними функціями (СБУ, державна податкова адміністрація, контррозвідка, розвідка). За 37 років вислуги пройшов шлях від лейтенанта до генерал-полковника. В листопаді минулого року – указом президента - був звільнений з посади першого заступника Голови СБУ. Відтоді – без роботи. Але, як каже сам, не уявляє свого життя без служби. Тому готується до нової роботи, якщо хочете, - до нових баталій.

• А поки що воюю на господарському фронті, - як завжди не без гумору, з усмішкою говорить Владислав Вікторович.
• Це як?
• Оформлюю пенсію. Займаюся невирішеними побутовими питаннями, які накопичились. Тепер знаю дорогу до газового господарства, нотаріальної контори чи комунальної служби. Коли працював, то дійти до них просто не було часу. Зараз у мене з`явилася можливість до них потрапити. І я це роблю.
• Важко опановується генералом життєвий уклад звичайної пересічної людини?
• Я ніколи не відгороджувався від інших якимось особливим статусом. Погони, звання, депутатські повноваження – то все робота і не більше. А поза нею – я завжди намагаюсь бути простим і доступним. Звик не перекладати свою роботу на когось, коли маю можливість, допомагаю іншим, бачу несправедливість чи бюрократичну тяганину – можу бути жорстким і наполегливим. В усьому я люблю порядок. Ось і в побуті його наводжу. У мене ведеться щоденний журнал обліку використання електроенергії, газу. Тут у мене абсолютний військовий порядок. 
• І оплата комуналки на вас?
• Ні, це вже давно парафія моє дружини. Я коли починав служити ще лейтенантом, у нас була службова квартира. Коли мені, як власнику, почали надходити повідомлення про необхідність вирішити чи узгодити ті чи інші питання, доводилося відпрошуватися на роботі та йти в ті контори. А там, як правило, черги. Пів дня витратив. Потім знову запрошують чи вимагають додати якісь копії документів. Знову несу – знову півдня. А коли мені на службі, а це була оперативна робота, зробили зауваження, мовляв, ти або службу неси, або займайся домогосподарством – тоді ми з дружиною і вирішили, що всі питання по дому вирішуватиме вона. І переоформили все на неї. Ось так через цю паперову бюрократію дружина і взяла на себе всі ці турботи. Через це і більшість власності нашої родини оформлена на неї.
  
  В.В.Бухарєв - народний депутат попереднього скликання. На цьому фото в залі парламенту розмовляє з іншим депутатом-сумчанином Олегом Медуницею. (Фото з архіву редакції).
  
  
• Ви народилися і виросли в Лебедині, навчалися рік в Одесі, потім – в Києві, де фактично зробили свою кар’єру військового. Депутатом обиралися знову ж таки на Сумщині. Яка місцевість для вас найбільш рідніша, яке з міст?
• Найріднішим містом є те, де народився. Особисто для мене - це місто Лебедин. Там минула більша частина мого дитинства, там я навчався у школі до 9 класу, там отримав, мабуть, перший життєвий досвід, який взагалі людині доступний в тому віці. Тому це завжди залишиться містом мого дитинства, завжди залишиться найулюбленішим місцем.
• Часто приїздите до Лебедина? 
• Звичайно, нещодавно знову приїздив на малу батьківщину. Відвідав кладовище, де покояться рідні. Навів порядок на могилах брата, бабусі. Раніше я міг послатися на зайнятість, що я багато працюю, тепер часу більше. І в інших районах Сумщини маю багато друзів, спілкуюся.

• Якби не військова кар’єра, ким би ви були?
• В дитинстві я мріяв стати або дальнобійником - на Колхіді, або водієм великого автобуса Ікарус. А став військовим.
• Чому обрали саме цю професію?
• Певним чином, через сімейні традиції. В мене військовим був дідусь. В мене офіцером Збройних Сил був батько. Взагалі більшість чоловіків в сім’ї проходили службу в армійських підрозділах, в різні часи воювали в різних війнах протягом практично всього ХХ сторіччя.
• Може пригадати якісь цікаві приклади.
• Мій дід, наприклад, був ад`ютантом у Денікіна. Пам`ятаєте такого генерал-лейтенанта, який брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах. Батько дослужився у радянські часи до майора. Але коли його мали перевести по службі до Києва, на жаль, помер. 
• Родина для військового, напевне, найважливіший фундамент, адже, кочовий образ життя, тривалі відлучки, сутками на роботі... 
• Так, з роками все більше і більше усвідомлюєш важливість родини у своєму житті. Пам`ятаю, коли ми переїхали в Київ, то у нашій квартирі на Троєщині з меблів були шафа, ліжко, дві тумбочки і дві ковдри. Ні світла, ні води – все треба було робити своїми руками. Купили дві розкладушки – для мене і сестри. Вже потім прикупили кухонний гарнітур. Далі - телевізор, холодильника ще не було. Мама пішла працювати в школу.
• А ви після школи вступили до військового училища.
• Ні, не відразу. Школу закінчував в Києві і вступив до Одеського електротехнічного інституту зв'язку ім. Попова. Та після першого курсу я зрозумів, що не можу сидіти на шиї у матері, бо до стипендії вона мені постійно грошей давала А їм самим не вистачало. І тоді я переїжджаю до Києва, вступаю до вищого військового інженерного училища зв'язку, причому знову на перший курс. І стало легше. По-перше, я був вдома в Києві, по-друге, мав повне державна забезпечення. Подобалася мені і військова форма – для молодого хлопця, якому хотілося виділятися серед інших, це було те, що треба. Крім усього, і спеціальність була що в Одесі інженер- зв`язківець, що тут – інженер-зв`язківець.
• І відразу ж одружились.
• Долі не прикажеш. На першому курсі училища я вже мав власну родину. Сказати, що було важко? Можливо. Але я був на державному забезпеченні, моя дружина Олена працювала нянею в дитсадку і одночасно навчалася в інституті. У нас була впевненість, що все вийде.

• І вийшло. Діти вже повиростали?
• Менша дочка Юлія навчається в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, вже третьокурсниця. Проживає окремо від нас в своїй квартирі, яку ми з дружиною їй подарували.
• Це та сама квартира, про яку в минулому році писали ЗМІ, що ви, тільки-но обійнявши посаду очільника Служби зовнішньої розвідки, подарували своїй доньці 15 мільйонів гривень на квартиру.

• Та сама. Тільки коли розібратися, то все зовсім не так. Квартира то моя ще з початку двохтисячних, я отримав її на Куриньовці. Коли доньці виповнилося 18, то ми з дружиною вирішили переписати це житло на Юлю. Хто з батьків так не зробив би для своєї дитини, коли у нас з дружиною є де жити? Це нормально. А квартири в Києві дорогі, ось і оцінили її на ті мільйони. Не показати ці цифри в декларації я не міг, бо донька ще на моєму утриманні. Але ж і ніяких дарованих мільйонів гривень не було. Все очевидно – з «мухи надули слона».
• У вас ще старший син. Як складається його доля. 
• Олексій зараз проживає в Австрії, у Відні. Там він закінчив технічний університет, працював помічником в посольстві України в Австрії, одружився. Однак зарплати у 500 доларів для молодої родини явно було мало. І щоб не сидіти у батьків «на шиї», син пішов у приватний бізнес, сьогодні працює у сфері торгівлі, заробляє до 2000 євро в місяць, отримав робочу візу. Звичайно, мені як батьку, більше б хотілося бачити сина, як перспективного дипломата. Але це його вибір і я його сприймаю, як належне.

• Ви вже дідусь?
• Так – у нас є онук Максим, якого нашій родині подарувала сім`я сина. І ми щасливі безмежно від того.

• То ж діти повиростали, живуть окремо і більшу частину часу ви розділяєте на двох з дружиною. Ладите?
• Я березневий, Олена народилася у травні. По всім гороскопам – повна відсутність взаєморозуміння. А в житті – про кращу сімейну долю я і не мрію. Живемо в гармонії, маємо прекрасних вихованих дітей.
• Скучно без роботи?
• Сказати, що скучаю – ні. Просто почуваю себе не зовсім комфортно. Чимало часу віддаю вирішенню сімейного побуту, люблю погуляти зі своєю собакою. І точно довго без діла сидіти вдома не буду.
• До речі, як ви сприйняли своє звільнення. Для багатьох воно стало досить несподіваним.
• Я військова людина. І звик не обговорювати, не критикувати і не оцінювати рішення свого командування. Я їх просто виконую. Коли призначили – працював. Присвоїли нове звання – подякував. Звільнили – сказав: до побачення. Де бути на той чи інший момент – в запасі, штабі чи на передовій – це вже вирішує доля і твоє начальство. На сьогодні є те, що є. І як військова людина, я це сприймаю і виконую. Я до такого розвитку подій завжди ставлюся спокійно і рівно.
• Поділіться досвідом, як з лейтенанта дійти до генерала?
• У військових є свої рубежі. Спочатку ти лейтенант. Через три роки виходить строк на підвищення у званні. Але тобі його можуть дати, а можуть і ні. Потім підходить строк на капітана. А посада у тебе не капітанська. Знову питання: давати чи ні? І ось так виходило, що мене ніхто ніколи не зупиняв на службі. Я ніколи не «перестрибував» терміни і строки. Але водночас я любив свою роботу, вона мені подобалась і я віддавався цій справі двадцять чотири години на добу. А ще мені щастило на начальників. Вони не були жадібними на уроки і на заохочення. І скупість проявляли в покаранні, з розумінням ставлячись до моїх помилок. Очевидно, що я був здібним послідовником. Інакше б такого руху по кар`єрі не було.
• Вчителів по військовій справі пам`ятаєте?
• Так, в цьому плані Господь мене поцілував. У мене були гарні викладачі і начальники. Я вдячний за військову школу своєму начальнику курсу військового училища – Віктору Смірнову. Нас у нього було 250 курсантів. З ним я і сьогодні підтримую дружні стосунки. Мій перший начальник по службі в СБУ був Анатолій Кожемякін – його син зараз народний депутат фракції «Батьківщина». Добрим словом згадую і Володимира Тимошенка – він був начальником підрозділу по боротьбі з наркобізнесом в СБУ. Не одну операцію разом розробляли і проводили. Зараз у мене  з ним теж теплі відносини. Батько ще одного народного депутата - Андрія Деркача, також був моїм начальником.

• А як відчуває себе людина у погонах генерал-полковника? 
• Це почесно. 
• А в фінансовому плані?
• Коли ще я навчався у школі в Лебедині і жили ми в службовій квартирі, якось запитав я у свого діда і батька, теж військових: «А чому у нас немає власного будинка?». А вони удвох сидять і покурюють. Дідусь закінчив службу капітаном, батько був майором. І ось дід мені каже: «Щоб був у військового власний будинок – треба бути генералом». «Як це?» – перепитую. «А так. Коли ти чесний лейтенант, то у тебе є зарплата і службова квартира. Коли ти чесний майор – зарплата, квартира і машина. У полковника, який чесно живе – зарплата, квартира, машина і на присадибній ділянці дача. А коли ти генерал, який дослужився до цього звання чесно – то, ти маєш зарплату, квартиру, машину, дачу і нарешті власний будинок.  Це я запам`ятав на все життя. 
• У вас сьогодні все це є?
• Так, за 37 років військовій службі я чесно нажив і нерухомість, і немалі заощадження. Бо я завжди служив у спеціальних військових підрозділах. У мене стаж рахувався рік за півтора і полуторний оклад. Тільки сьогодні та дідова філософія якась перевернута. Свій статок ми з дружиною наживали упродовж всього життя. А сьогодні лейтенант може мати таку круту і дорогущу машину або віллу за містом, які не може собі дозволити навіть генерал. Посаду можна купити, а не дослужитись до неї своїм розумом і  результатом. 
• Багато що в цьому житті вам не подобається? 
• Я живу в Україні і як будь-який українець реально дивлюся на все, що нас оточує. Навіть більш критичніше, ніж пересічні громадяни. Бо погані дороги назвати якось по-іншому – це неправильно. Якщо у нас медицина множиться на нуль і відповідно таке ж лікування отримують хворі, то воно так і є. Якщо школи в селах закриваються, то цей факт також присутній. Я не звик говорити на біле – чорне. На жаль життя не змінюється поки що на краще. І я вважаю це поганою ознакою.

• Що вас в цьому найбільше насторожує?
• Що молодь не знаходить своєї перспективи у себе вдома. Їдуть з України. Вже на будівельних майданчиках зварювальників з рук в руки передають. 
• А що ви скажете молоді, яка розмірковує, йти їй чи не йти сьогодні навчатись до військового училища чи в армію контрактником? Щоб присвятити цьому життя, як зробили це ви. Що скажете?
• Я, безперечно, скажу: так, йдіть до армії. Це гарна життєва школа. Головне, щоб людина уявляла, що попереду, що вона згодна на це хоча б внутрішньо, хоча б на рівні того розуміння, яке їй буде доступне на той момент. Тому безперечно я скажу: так, ідіть. Я не сумніваюсь, що майбутнє є і в Збройних Силах України. І хто, як не військові в скрутні для країни часи, які ще, на жаль, не минули, можуть взяти на себе відповідальність, проявити мужність і бажання захистити незалежність своєї країни.

• Хочу передати вам привітань від жителів Сумщини. Вас там пам`ятають, поважають і на день народження бажають продовження кар`єри, де ви ще можете принести багато користі державі. А особисто - міцного здоров`я, гарного настрою і тільки позитивних емоцій від життя. З Днем народження!
• Дякую і всім привіт!